JXTC Ethos - шаблон joomla Видео

"Мост" чи форпост?

Народ завжди мудріший за політиків, експертів, бізнесменів та інших представників істеблішменту.  У цьому я вкотре переконалася, коли побачила результати грудневого опитування громадської думки українців Фондом "Демократичні ініціативи" ім.І.Кучеріва. Згідно з опитуванням, 62% українців уже сьогодні готові прийти на референдум щодо вступу до НАТО, 71% із них на такому референдумі проголосує за вступ до альянсу. Лише за півтора року частка громадян, які остаточно визначилися в цьому питанні, зросла на 6%. А за останні 9 років кількість тих, що вважає вступ до НАТО найкращою гарантією безпеки, збільшилася майже у 2,5 разу. Армія прибічників європейської інтеграції зі вступом до ЄС як стратегічною метою за постмайданні роки значно зросла: зараз нас переважна більшість — 57,9%.
Про що свідчать ці дані? Як на мене — про те, що люди знають і відчувають головне. Сучасний світ вимагає від кожної країни, від кожної політичної нації зробити ціннісний вибір, рано чи пізно. Але лише обрати — замало. Цей вибір треба втримати й захистити. У світі немає такої сили, яка б зробила це за нас. Аби виконати завдання, ми мусимо стати сильнішими зсередини і ззовні. Однак треба обрати геополітичну орієнтацію, яка підкріплює ціннісний вибір і здатна допомогти нам захистити його. Чим пізніше буде зроблено вибір (а ми зволікали з ним понад 20 років, фактично перебуваючи у підвішеному стані між Заходом та Росією), тим ціна, яку мусить сплатити країна за цей вибір, — буде вища, стійкість у відстоюванні цінностей — важливіша, а рівень підтримки з боку геополітичних партнерів — відчутніший.


"Мост" чи форпост — це тільки наш вибір, і нічий інший.


Який компроміс нам пропонують?


Здавалося б, усе просто, зрозуміло й навіть очевидно — принаймні для переважної більшості людей. Однак у середовищі істеблішменту, під впливом різних мотивацій та інтересів — від електоральних до бізнесових, народжуються думки, версії та навіть цілі програми, які не просто йдуть урозріз із цими очевидними істинами, а й ставлять під сумнів ті цінності, які лежать в основі вибору. 
Ідеться, зокрема, про концепцію вирішення проблем безпеки України, яка стає дедалі більш поширеною в елітних середовищах — і на Заході, і в самій Україні. Її положення досить відомі. Україна де-факто змиряється з анексією Криму, дозволяє вибори на Донбасі до встановлення контролю за кордоном (фактично, реінтегруючи окуповані території на кремлівських умовах), аби не дратувати агресора — відмовляється від європейської та євроатлантичної інтеграції в обмін на туманний багатосторонній договір, що нібито гарантує її безпеку, та повертає собі позаблоковий чи приймає нейтральний статус. Фактично, під виглядом "болючого компромісу" Україні пропонується капітуляція. І не тільки військова чи геополітична, але — що важливіше — капітуляція ціннісна.
На жаль, такі ідеї є віддзеркаленням настроїв певної частини еліт. Звісно, я не хочу сказати про "всесвітню змову", але слід визнати, що така концепція стала можливою в результаті збігу тактичних інтересів певних кіл на Заході і в Україні.

"Мост" чи форпост — капітуляція чи цінності?

Елітний прагматизм: назад до as usual

Частина західних еліт сприймає Україну як проблему, котру треба залагодити якнайшвидше. Оскільки вона заважає відновити режим відносин as usual із Росією й зосередитися на внутрішніх питаннях розвитку економіки та реалізації експортного потенціалу західних країн (Росія — все ж таки великий ринок). Частина українських еліт відверто налякана перспективою європейської та євроатлантичної інтеграції, оскільки це вже підриває і підриватиме її позиції у різних сферах суспільного життя — економічного та політичного. Вона прагне відновити режим as usual у відносинах із державою й суспільством — той самий режим, який, із певними змінами, панував в Україні впродовж двох десятиліть і врешті-решт привів до Євромайдану та Революції Гідності.
Фактично, маємо справу з таким собі "елітарним прагматизмом" — коли інтереси беруть гору над цінностями, а відтак — цінностями можна пожертвувати, якщо інтереси страждають. Цей прагматизм еліт виявлявся по-різному. В Україні — через спроби блокувати реформи, підтримку системної корупції, створення штучних "псевдомайданів", деструктивну поведінку фінансованих великим бізнесом політичних сил. На Заході — через заклики до відновлення "нормальних відносин із Росією", спротив окремих політичних сил продовженню санкцій, зволікання та блокування процесу надання безвізового режиму з Україною, спроби розгортання політичної кампанії з блокування Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. 
Тобто концепція "умиротворення" — лише один із виявів цього прагматизму. На жаль, не останній. Але, можливо, найбільш небезпечний. Не тільки для України, а й для Європи, та й усього світу. Принаймні якщо йдеться про сучасну українську ситуацію. Небезпечний саме тому, що насправді Кремль теж керується прагматичними мотиваціями. Трагічна помилка західних еліт і така ж трагічна недалекоглядність українських полягає у припущенні, що російський прагматизм має ту ж саму природу. А він зовсім іншого штибу. Відновлення as usual із Росією — неможливе (принаймні доки там зберігається режим, побудований на нинішніх засадах).


"Мост" чи форпост — інтереси вищі за цінності?

Прагматизм по-російському: вперед до гібридного світу

Подивімося фактам в обличчя. Росія зосередила на Донбасі близько 700 танків, понад 1000 одиниць військової техніки, стільки ж артилерійських систем та більш ніж 300 ракетних установок. Саме через "прозорий кордон" на окуповані території постачаються зброя та жива сила. В окупації українських територій Донбасу беруть участь близько 6 тис. військових російської регулярної армії. Вона утримує, озброює й навчає на цих територіях два армійських корпуси "гібридної армії" — це близько 35 тис. осіб. Росія швидко й широкомасштабно мілітаризує окупований Крим. 
Задля збереження контролю над Україною Росія здійснює низку глобальних маневрів, які — на думку кремлівських можновладців — зможуть стати додатковим аргументом у торгівлі за Україну із Заходом. Ідеться і про війну в Сирії, і про втручання в передвиборний процес у Сполучених Штатах, і про керування спробою державного перевороту в Чорногорії, і про підтримку праворадикальних рухів та партій скрізь у Європі. 
Чи можемо ми говорити, що сучасна Росія зупиниться на півшляху в результаті якогось компромісу — хоч би яким болючим і навіть смертельним він був для України? Що всю цю бурхливу діяльність зі створення "гібридного світу" за кремлівськими сценаріями буде згорнуто? Вочевидь — ні. Річ у тому, що російський варіант прагматизму не передбачає незалежної України, яка самостійно визначатиме внутрішню й зовнішню політику, в жодному вигляді. 
Адже саме війна з Україною дозволяє владній верхівці Росії відвертати увагу населення від її внутрішньої економічної катастрофи, що насувається внаслідок неефективності та застарілості олігархічної економіки. Вона дає можливість через гібридні пропагандистські методи консолідувати росіян навколо ідеї "відродження величі" і зняти таким чином питання корупції та соціальної нерівності. 
Саме війна з Україною дозволяє кремлівським технологам зображати Росію борцем зі Сполученими Штатами і політикою глобалізації загалом. А відтак — поширювати власний вплив на світовий рух проти політичного істеблішменту, плекати симпатії до путінської політики в антиглобалістському середовищі.
Гібридні війни СРСР/Росії — не новина. Війна з Фінляндією та анексія країн Балтії в 1940 р., окупація частини території Грузії 2008-го. Назва країни змінюється, поведінка — ні. Проте сьогоднішні російські розробки гібридної війни зробили величезний крок уперед, інформаційні технології стали значно потужнішими, інтеграція Росії в західний світ — значно глибшою, її системна пропаганда почала формувати громадську думку в країнах Заходу й навіть впливати на вибори. Саме Україна стала першим полігоном для відпрацювання Росією моделі гібридного світу. У Кремлі вважають гібридну війну власним геополітичним ноу-хау, яке має примусити світ рахуватися з кожною думкою, породженою хворобливою уявою кремлівських лідерів.
Тобто ставки занадто високі, аби Кремль міг дати Україні спокій. Хоч би які обіцянки давав Путін в обмін на поступки — "болючі" для Заходу й смертельні для України — він їх не дотримуватиметься. Адже проти цього працює сама логіка нинішнього російського режиму. Як для "дворової шпани", єдиний спосіб самоствердження для нього — це самоствердження за рахунок приниження інших. Тим більше що альтернативних інструментів самоствердження Росії в сучасному глобальному просторі справді немає — через неефективність економічної та законсервованість політичної систем. 
Саме тому Україна не є "останньою зупинкою" на шляху глобальної "шпани". У разі реалізації концепції "умиротворення" під загрозою опиняться країни Східної Європи, Балтії та Скандинавії — не кажучи вже про діючі принципи міжнародного співжиття в цілому. Вважати, що агресор раптово змінить тип поведінки і почне виконувати домовленості, досягнуті внаслідок "болючих компромісів", — означає гірко помилятися. Такого дивного перетворення вовка на вівцю історія не знає. Більше того — варто нагадати Мюнхенський "болючий компроміс" 1938 р., який коштував світові 12 років панування нацизму, в тому числі 6 років виснажливої війни та 65 мільйонів життів. Тепер, коли зброя досконаліша, а гібридні засоби її ведення — доступніші, говорити про "умиротворення" може тільки той, хто ігнорує принципові зміни сучасного світу.

"Мост" чи форпост — новий Мюнхен чи розуміння прагматизму по-російськи?

У пошуках українського прагматизму

Що ми можемо протиставити прагматичним концепціям західних еліт і російської верхівки? Для мене відповідь очевидна: тільки "прагматизм по-українськи". Якщо розглядати виключно зовнішньополітичний вимір, цей прагматизм має означати зосередженість на геополітичній орієнтації, що допомагає нам стати сильнішими зсередини і ззовні та витривалішими перед обличчям перманентної агресії, не йдучи при цьому на компроміс із питань цінностей. 
Вочевидь, фундаментом такого прагматизму не може бути позаблоковість. Адже на час анексії Криму та початку війни на Донбасі Україна становила собою де-факто і де-юре позаблокову країну, що було закріплено в законодавстві. Більше того: навіть наприкінці 1990-х — на початку 2000-х, в умовах монополярного світу, позаблоковість була марною тратою часу — як для внутрішніх перетворень, так і для зміцнення системи безпеки та оборони. А тепер, коли світ стає дедалі жорсткішим і конкурентнішим, позаблоковість означає трату права України на самовизначення. 
Не може бути основою для безпечного довгострокового розвитку України і багатосторонній міжнародний договір, що гарантуватиме її безпеку рядом глобальних гравців. Думаю, не треба нагадувати долю Будапештського меморандуму, який був не просто порушений, а порушений саме одним із його підписантів та гарантів. Чи маємо ми підстави стверджувати, що будь-який наступний договір вартуватиме більше, ніж папір, на якому він надрукований? Вочевидь, ні.
Отже, єдиним прагматичним рішенням для України є прискорення європейської та євроатлантичної інтеграції з особливим акцентом на інтеграції до НАТО. Тобто максимальне зближення з Північноатлантичним блоком, імплементація його стандартів і вступ до НАТО як стратегічна мета на середньострокову перспективу.
Чесно кажучи, прагматизм цього рішення видавався мені настільки очевидним, що не потребував додаткових пояснень.

"Мост" чи форпост — новий Будапештський меморандум чи справжні гарантії безпеки країни?

Інтеграція до НАТО як прагматичне рішення

Передусім, Північно-Атлантичний альянс був і залишається найбільш надійним та відлагодженим інструментом колективної безпеки у світі. За майже 70 років існування він пережив багато інших альянсів, що здавалися непорушними (як, наприклад, Варшавський договір). Упродовж цього часу ніхто навіть не наважувався застосувати силу проти членів альянсу (тим більше — на їхній території). Стаття 5 Вашингтонської угоди, яка розглядає агресію проти одного члена як агресію проти всіх, залишається серйозною пересторогою на шляху будь-якого агресора. Хтозна, якби після укладення Будапештського меморандуму Україна не марнувала часу в болоті багатовекторності, а стрімко рухалася в НАТО, — можливо, тепер сам меморандум був би не темою для сумних жартів, а реальною гарантією безпеки?
До речі, з огляду на історію Альянсу та його роль у сучасному світі, дуже наївними видаються "пророцтва" про нібито кризу НАТО і мало не ліквідацію блоку внаслідок приходу до Білого дому команди Дональда Трампа. Навряд чи хтось — тим більше США — добровільно захоче відмовитися від такого інструмента колективної безпеки. Адже це може поставити під загрозу регіональну, континентальну і глобальну стабільність. Більше того — процеси у НАТО і ЄС сьогодні йдуть у різних, а іноді й протилежних напрямах. 
У Євросоюзі ключові тренди сьогодення — дезінтеграція та євроскептицизм. Натомість НАТО "прокидається": не можна не помітити активізації всіх структур блоку, демонстрації здатності до рішучих кроків (як, наприклад, спрямування військового контингенту до Балтії, розширення присутності в Польщі та Румунії), дійового пошуку адекватних відповідей на нові типи загроз (включно з кібератаками та інформаційними провокаціями). В особі Росії альянс — мабуть, уперше з часу розвалу СРСР — отримав противника: справжнього, відчутного й географічно локалізованого. І у відповідь на цей виклик натовські протоколи спрацьовують відповідно до серйозності моменту. Ніхто в Альянсі не плекає ілюзій щодо подій в Україні.
Не менш важливо й те, що інтеграція до НАТО — це спосіб створення в Україні сучасної боєздатної армії. Цей процес уже йде, і співпраця з НАТО вже тепер відіграє в ньому ключову роль. Так, щороку ми витрачаємо 2,5% державних видатків на оборону. Під час війни це є нагальною потребою. Але саме орієнтація на вступ до НАТО допоможе нам використати ці кошти з максимальною ефективністю: реалізувати реформу армії правильно, аби не змарнувати шансу зробити Україну обороноздатною. Важливо й те, що стандарти НАТО передбачають не тільки боєздатну армію, а й прозорий оборонний бюджет, викорінення корупції в державних закупівлях на оборонні потреби, технічне переоснащення військ і готовність до нових типів загроз, які генерує гібридний тип війни.
Тим часом питаннями безпеки та оборони процес інтеграції до НАТО не обмежується. Про це часто забувають, однак економічна співпраця всередині альянсу відіграє не меншу роль, ніж геополітична чи військова. Вона ґрунтується на тому простому й чіткому розумінні, що політичний консенсус між країнами-членами несумісний із економічним протистоянням. А тому всі члени блоку мають взаємодіяти в економічній царині, вести діалог і консультації з питань, що стосуються спільних інтересів. 
Чи треба зайвий раз говорити про зиски співпраці в рамках НАТО для економіки України, беручи до уваги лише той факт, що сумарний ВВП країн-членів альянсу становить понад 35 трлн дол., що майже втричі більше, ніж ВВП країн Євросоюзу? Крім того, не слід забувати, що прогрес у відносинах із НАТО, а тим більше факт вступу до альянсу, є добрим сигналом для інвесторів. Це неодноразово підтверджувалося на практиці. Так, у рік вступу до НАТО інвестиції в економіку Польщі збільшилися майже вчетверо, Чехії та Угорщини — у 3,5 разу, Румунії — у 2,4 разу, Болгарії — удвічі. Крім того, вступ до НАТО відкриває нові можливості для конкурентоздатних оборонних виробництв. Це спрацювало, зокрема, в Польщі. А Україна має навіть більший потенціал оборонної промисловості.
Процес інтеграції у НАТО є стимулом і для внутрішніх перетворень. Намір вступити до Альянсу примусить нас пришвидшити реформи та надати їм системного характеру. На шляху євроатлантичної інтеграції нам доведеться побудувати ефективну ліберальну економіку, здатну конкурувати з провідними країнами світу, створити ефективні демократичні процедури й інститути, забезпечити свободу слова та верховенство права, забезпечити дотримання прав людини і громадянина, захист прав меншин, подолати системну корупцію у державній владі. 
При цьому найважливіше, що у разі інтеграції до НАТО виконання зазначених вимог тісно пов'язане з питаннями безпеки країни. Фактично, євроатлантична інтеграція ставить перед вітчизняною елітою недвозначну дилему: "швидкі зміни — або постійна загроза". А це є досить сильним стимулом проводити справжні реформи. До того ж інтеграція до НАТО аж ніяк не виключає рух у бік ЄС. Навпаки, практика інтеграції східноєвропейських країн свідчить, що рух до НАТО завжди виступав важливим чинником зближення з Європою, — досить нагадати приклад Польщі, яка вступила до ЄС уже через два роки після вступу до НАТО.
Нарешті, Україна має всі шанси стати надійним партнером НАТО і зробити це партнерство взаємовигідним. У нинішньому надзвичайно конкурентному світі це важливий чинник, адже сучасна міжнародна політика аж ніяк не скидається на благодійний фонд, у якому допомога є одностороннім процесом. 
Деякі зиски для НАТО від співпраці з Україною очевидні вже сьогодні. 
По-перше, Україна може стати одним із гарантів безпеки на Сході Європи, своєрідним "безпечним КПП" до Азії, форпостом просування цінностей вільного світу на євразійський простір. Звісно, для цього нам треба стати передбачуваним і надійним геополітичним партнером, який має внутрішню стабільність, прозорі процедури і правила, раціональну внутрішню та зовнішню політику. Потрібна й міжнародна підтримка, але в даному випадку ця підтримка спирається на чіткі мету і сенс.
По-друге, ми будуємо одну з найміцніших та найдосвідченіших армій у Європі, яка вже збагачена неабияким військовим досвідом. Ми це робимо не з власної волі, проте факт залишається фактом. Відтак, Україна для НАТО є джерелом унікального військово-стратегічного досвіду. І коли з нашими воїнами працюють натовські інструктори — це є процесом взаємного навчання.  
По-третє, Україна — одна з країн, котра змушена опиратися гібридній війні із застосуванням потужного інформаційного та економічного тиску. Наш успіх у цьому векторі опору, його узагальнення і вдосконалення можуть стати нашою пропозицією вільному світові, адже гібридні війни, схоже, перетворюються на тренд XXI ст.

"Мост" чи форпост — незахищена багатовекторність чи найкраща у світі система колективної безпеки?

Загрози блокування інтеграції: чи мусимо зупинятися?

Говорячи про інтеграцію до НАТО як єдине на сьогодні прагматичне й раціональне рішення для України в зовнішньополітичній площині, ми мусимо враховувати і ті чинники, котрі заважають цьому інтеграційному процесові. 
Перший із них я вже згадувала — побоювання, що з приходом до Білого дому нової адміністрації роль НАТО слабшатиме, оскільки Сполучені Штати нібито втрачають інтерес до альянсу, як і до європейської політики загалом. На мій погляд, ці побоювання не можуть бути перешкодою на шляху посилення інтеграційних процесів. По-перше — повторюся, — навряд чи хтось відмовиться від найбільшого дієздатного інструмента колективної безпеки у світі. А по-друге, передвиборний дискурс про НАТО у США стосувався паритету у фінансуванні НАТО з боку європейських і американських партнерів. За великим рахунком, усе зводилося до тези, що НАТО не повинно захищати тих, хто нічого не робить для власного самозахисту. Але Україна саме це й робить, — адже наші темпи та обсяги реформування оборонного сектора, створення армії — на сьогодні одні з найдинамічніших у світі. І ми вже точно ті, хто робить для самозахисту максимум. Зміни всередині НАТО — можливі. Однак у нинішніх умовах це, мабуть, будуть зміни, які посилюватимуть обороноздатність країн-членів. Українська інтеграція до НАТО цілком відповідатиме характерові таких змін.
Другий чинник — блокування Росією вступу України до НАТО. Він справді важливий. Адже всі пам'ятають історію Бухарестського саміту, на якому Україні та Грузії було, фактично, відмовлено у наданні Плану дій щодо членства. І Росія навряд чи облишить свої спроби блокувати вступ України до Альянсу: можливості для впливу на окремих країн-членів у неї є, особливо в нинішніх політичних умовах Європи. Але погляньмо на цю проблему з прагматичного боку. Сьогодні для реалізації цілей безпеки та перетворень у країні нам достатньо збереження перспективи членства України в Альянсі, посилення співпраці у військовій сфері та сфері імплементації стандартів. Тобто нам достатньо, щоб двері у блок для нас були відчинені. А решта залежить тільки від України: чим швидше й системніше ми рухатимемося в імплементації стандартів НАТО, тим складніше буде Росії тиснути на окремі країни Альянсу в українському питанні. І головне — коли Україна матиме сучасну й потужну армію, побудовану за стандартами НАТО, — Альянс сам буде зацікавлений у нашій участі в захисті західного світу, але вже як члена Альянсу. Зрозуміло, справа вступу до НАТО — стратегічна мета на середньострокову перспективу. Але вона неодмінно має бути, і від наших дій залежить, чи ця перспектива справдиться.
Нарешті, третій чинник — можливий спротив інтеграції України до НАТО зсередини Альянсу. Звісно, порядок прийняття рішення консенсусом ускладнює шлях до нашої стратегічної мети. Але не слід забувати, що НАТО — це не дитячий садок, і блокування процесу вступу там не може відбуватися за принципом "подобається — не подобається", воно має ґрунтуватися на аргументах. Щоб ці контраргументи було простіше відкидати, потрібно якісно виконувати домашні завдання — імплементувати стандарти НАТО, робити прозорим оборонний бюджет, впроваджувати систему цивільного контролю за збройними силами тощо. І до того ж — пояснювати партнерам згадані вище переваги, які принесуть НАТО співпраця з Україною та її інтеграція до Альянсу. Цього ми ще не робили: теза про саме взаємну користь співпраці не була відчутною у дискурсі Україна—НАТО.

* * *

Один із прибічників концепції "умиротворення Росії", колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер любить повторювати тезу, що Україна має стати мостом між Заходом і Росією. Але для нас ця метафора неприйнятна. Хоча б тому, що міст в умовах військових дій — перший кандидат на ліквідацію: його або підривають диверсанти, або розстрілює артилерія, або бомбить авіація. А головне, що міст — це вічний посередник без найменшого шансу на суб'єктність. Метафора форпосту, як на мене, більш адекватна Україні. На форпості теж небезпечно. Але там ти принаймні знаєш, заради чого борешся. Краще певний час побути форпостом, щоби згодом стати рівноправним членом спільноти вільного світу, ніж усю історію слугувати мостом, по якому невпинно йдуть солдати й техніка — чи то з одного боку, чи то з іншого. Тому форпост замість мосту — це вибір. Звісно, ціннісний. Але водночас — прагматичний.


"Мост" чи форпост — це вибір наш, і тільки наш.

Іванна Климпуш-Цинцадзе
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/internal/most-chi-forpost-_.html
Фото:
Климпуш-Цинцадзе